Місто в труні

В колонках играет — Escala – Palladio

Тіні на дорозі від напіводиноких ліхтарів, що легким золотавим туманом вкривають різкі рухи міста. Оголені дроти над головою і нечасті, але в'їдливі спалахи маленьких блискавок під вусами тролейбусів та трамваїв. Хтось поспішає, хтось зовсім не квапиться, повільно вистукуючи підборами тільки їм відомий ритм. Місто все ще живе. Воно засинає лише тоді, коли гудок останнього пароходу прогримить у порту, коли останній спалах маленької блискавки засвітиться під дахом старенького депо, коли всі, стримуючі рух, світлофори стануть однаково помаранчевими. 

Я знаю це місто, здавалось би, до останнього подиху, до останнього трамваю, до останнього сплеску хвилі. Але сьогодні воно трохи чуже. Трохи смердить людьми і зовсім трохи сире від сліз — пролитих і збережених, солоних та прісних. Людям зовсім трошки все одно, що відбувається навкруги, що може вплинути на них. Вони просто йдуть і йдуть… Під розміренний гуркіт коліс. Йдуть. Під гучні сигналізації автомобілів. Йдуть. Під завиваючі сирени швидкої та міліції. Йдуть. Їм все одно. Зовсім трошки. 

На вулицях немає бабусь, яким хтось, та  й допоміг би. Немає дітей, які сміються двінко-дзвінко і з криками "Мамо, дивись!" біжать назустріч своїй дорогій жінці. В цей час на вулицях немає світла. Людського, сердечного. Навіть закохані пари на лавах у парку не здаються чистими. Вони чи то ховаються, чи то віддають певну данину своїм стосункам. Набагато привабливіші ті, хто тупцяє у фонтані ранньої весни, хто сміється так, що чутно на всьому бульварі, хто дуркує серед площі з морозивом на щоці. А вночі темно… 

Хочеться говорити, але кожний звук лише погіршив би становище. Немає навіть думок в голові. Лише тихі ненав'язливі погляди. Лише фаянсові посмішки на губах. Ні снігу, ні сонця. Болото, що затягує чоботи. Болото, що затягує душі. Хіба такою повинна бути зима? Так природа нагороджує людей. Сірими містами без світла. Відносинами, від яких не віє морозцем, а які самостійно охолоджують все навкруги у радіусі декількох метрів. 

Кожний крок вулицями міста ніби цвях у свою ж труну. Вони дзвенять і гримають — їх вже не витягти. Ніби робот, ніби неживий ступаєш на холодний асфальт, щоб новими нотами відірвати від нього п'яти. Ніби дико, а ніби так звично. Пусті обличчя, бліді маски, холодні обійми. Холодне нічне місто. Воно інше. Сліпе і глухе. Ніби… у труні. І, здавалось би, тепла спокійна тиша. Перегорілий запобіжник — вагон без світла. Людей небагато, але всі вони ляльки. Всі вони — лише частина міста. Гурк-гурк… Колеса по колії. Стоїш на зупинці, проводжаючи поглядом темний транспорт і нелюдимість в очах пасажирів, і думаєш… Гурк-гурк.. все тихше. Зелений світлофор. А ти стоїш і думаєш. Вони всі йдуть так, ніби це востаннє. Ніби на ешафот. Гурк-гурк. Дивишся під ноги — і на червоний. Кроки луною в пустій труні. 

Серия сообщений «Записки сумасшедшей "Я.Мы.Мой"«:
Часть 1 — Роль палача пусть мне достанется средь прочих
Часть 2 — Холодно

Часть 26 — Цветами новой радуги
Часть 27 — Я люблю…
Часть 28 — Місто в труні